29 серпня в український прокат виходить документальний фільм Оксани Карпович «Мирні люди», який являє собою поєднання кадрів руйнувань, завданих російськими військовими в Україні – та аудіоперехоплення їхніх телефонних розмов під час вторгнення. В Україні фільм вперше показали у травні 2024 року на церемонії відкриття 21-го міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Світова прем’єра відбулася в лютому цього року на Берлінале, де фільм отримав спеціальну нагороду екуменічного журі та спеціальну нагороду журі Amnesty International у програмі Форуму.
Напередодні виходу в прокат ми запитали режисера, як їй прийшла в голову озвучити кадри слідів війни розмовами солдатів російської армії з дружинами та батьками, що вона думала, слухаючи десятки годин подібного. аудіо, і чому українцям варто його дивитися під час війни.
– Коли і чому ви вирішили зняти цей фільм?
– Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, я опинився на сході України. І неочікувано для себе почала працювати місцевим продюсером з міжнародними ЗМІ. У день вторгнення я здійснив важку і божевільну подорож зі сходу через Харків до центральної України, де шукав тимчасового безпечного місця.
Потім повернулася до Києва і продовжила працювати з журналістами. Ця робота дала мені можливість отримати доступ до багатьох місць, де відбувалися російські напади, і далі – до місць, де була російська окупація, вже після звільнення цих міст і міст.
Я хотів створити, показати зовсім інший вимір воєнного життя. Повторіть постійний час очікування чогось невідомого
Ми їздили і документували все, що відбувалося, наслідки війни.
І по-перше, це було таке дуже серйозне і цікаве спостереження, тому що вперше мені доводилося часто просто стояти і спостерігати за цими місцями, за простором і за тим, що в ньому відбувається. Це я час від часу роблю як режисер. Зазвичай я розмовляю з людьми. Але, працюючи з журналістами, мені часто доводилося годинами просто мовчки спостерігати.
А по-друге, цей досвід теж був цікавий, тому що я побачив, як створюються новини, як щось фотографується. Щодня мене оточували сотні камер – як українських, так і іноземних. І фотографи, і журналісти, і документалісти звідусіль, які документували війну.
Мені здавалося, що зображення, які вони створювали, були однотипними і відображали лише поверхню війни. І мені здавалося, що це не передає мій досвід війни, що мій досвід війни набагато складніший і глибший. І Я хотів створити, показати зовсім інший вимір воєнного життя. Показати, відтворити напругу, постійне напружене очікування чогось невідомого, часто наступного нападу, чи евакуації, чи гуманітарної допомоги. І це лягло в основу нашого фільму.
Абсолютно паралельно всьому цьому процес – я почав активно слухати перехоплені розмови росіян. Я знайшов їх для себе на YouTube-каналах наших українських спецслужб, як, мабуть, і більшість українців. І Поєднання почутого в цих розмовах з тим, що я побачив, побачив на власні очі, це дало мені поштовх та ідею для створення фільму.
Власне, коли ми далі просували фільм на різних міжнародних форумах, коли шукали своїх партнерів, ми так пояснювали цю історію. Ми почали з цього мого особистого досвіду.
– Ви довго перебували в цих руїнах, у цих місцях, де працювали іноземні журналісти. Що ви тоді відчули? про що ти думав
– Тоді я була в шоці, тому що все, що я бачив, я бачив вперше в житті. У мене є друзі та колеги, які працювали та документували війну з 14-го року. Але для мене досвід війни вперше стався саме у 22-му році.
Все, що я побачив, надзвичайно шокувало. Я ніколи раніше не бачив трупів на дорогах чи братських могил. Усе це я бачив на власні очі в лютому, березні, квітні 22-го року. А потім, коли я перестав працювати з журналістами, коли вже почав працювати над своїм самостійним проектом, я також здійснив поїздку до Харкова. Вона була для мене дуже важливою. Я пробув там тиждень. Росіяни тоді були зовсім близько від міста, воно було повністю вкрите смогом. Місто постійно обстрілювали – і вдень, і вночі. Це також був надзвичайно сильний досвід.
І цей досвід також дав мені зрозуміти, що я хочу знімати різні воєнні стани – і міста, і мирних українських громадян, які по-різному ставляться до війни. Те, що ми бачимо у фільмі, ми бачимо подорож Україною. Ми також бачимо подорож через різні етапи вторгнення.
Починаємо нашу подорож на півночі Києва. Ми бачимо місця, які були зайняті протягом місяця. Ми бачимо наслідки цієї окупації, але вже через певний час.
Далі у фільмі ми переїжджаємо до Харкова. І ми бачимо місця, які знаходяться під обстрілом. Також на півдні (одна з таких важливих у фільмі сцен) – село Шевченко, розташоване буквально за 7 кілометрів від фронту, від позицій. А потім повертаємося на Харківщину в кінці фільму. І ми бачимо це знову, але вже після того, як завершився український контрнаступ.
Для нас було важливо показати та розповісти історію ескалації. І ця ескалація відбувається як візуально, так і в нашій звуковій розповіді. На зображенні ми бачимо накопичення руйнувань у просторі, зміни цього простору. І в перехопленнях, у розмовах ми чуємо, як насильство також зростає і абсурдність росіян у поясненнях і виправданнях вторгнення зростає.
– Скільки таких розмов ви прослухали, щоб зняти цей фільм?
– Я прослухав приблизно 940 унікальних розмов. Ми підрахували, нам було цікаво, вже коли закінчили монтаж – у фільм увійшло приблизно 76 унікальних фрагментів. Це приблизно 31-а година аудіо.
– Я так розумію, що ви певний час «жили» з росіянами в такому звуковому форматі. Що вас найбільше вразило, коли ви слухали ці перехоплення?
– Я теж був вражений дотепер вражає банальність, з якою вони обговорювали вторгнення, мародерство та низку інших злочинівякі вони здійснюють. Звичайно, не всі окупанти, з точки зору Женевської конвенції, скоюють злочини. Сама участь у війні з точки зору права не є злочином. Але ми знаємо, що більшість із них все одно вчиняють злочини – і мародерство є одним із найпоширеніших.
Ці розмови про те, як росіяни поводяться в українських квартирах і будинках, у супермаркетах, вони вразили мене надзвичайно боляче.
— І здивувалися, напевно? Ви коли-небудь стикалися з таким?
– Здивувалися, тому що вони насправді дзеркало Росії. Коли ми слухаємо перелік речей, які росіяни вивозять з ірпінських квартир, то краще розуміємо їхнє життя «там».
Після роботи над цим фільмом я не вірю, що російське суспільство існує
І, я думаю, це теж вражає і цікавить іноземного глядача, коли він дивиться наш фільм. Для них ці розмови – вікно в Росію, в російське суспільство. З одного боку, ми чуємо про хід війни, а з іншого боку, кожне їхнє слово багато говорить і про них самих, і про їхні стосунки всередині країни, і про стан їхнього суспільства, про їхній рівень життя. життя. Усе це невідомо західній громадськості.
– А для вас вони були відомі ще до того, як ви почали все це слухати, до початку повномасштабного вторгнення?
– Я чесно скажу, що я недооцінив загрозу повномасштабного вторгнення з боку Росії, і для мене цей фільм був, напевно, моєю школою, моїм способом проаналізувати і зрозуміти, з ким ми маємо справу взагалі.
У нашому протистоянні, у війні з росіянами ми повинні добре розуміти, з ким маємо справу, детально. І ці розмови дали мені таку можливість. Щоб краще зрозуміти своє суспільство. Хоча – я кажу «суспільство» – але насправді після роботи над цим фільмом я не вірю, що існує російське суспільство. Мені здається, що в Росії немає суспільства, що це якісь атомізовані особистості, які дуже мало пов’язані між собою, які думають дуже егоїстично, і вони дуже рідко справді думають як колектив.
— Ви сказали цікаву річ: через ці розмови ми можемо скласти враження про те, якою є сучасна Росія. Якщо іноземець ніколи з цим не стикався – як би ти описав цю країну?
– Це країна-тюрма. Думка про в’язницю і розуміння Росії як в’язниці, як такого суцільного ГУЛАГу, також прийшла до нас у процесі роботи над фільмом і стала однією з причин, чому ми включили сцену з в’язнями війна у фільмі. Коли ми знімали цю сцену в таборі, нам здавалося, що це не про цей табір, що це насправді про Росію. Що справжня тюрма – це не цей табір, де тримають в’язнів в Україні. Що їх держава для них справжня в’язницяяка абсолютно не цінує їхніх прав, повністю зневажає їхнє життя і тримає їх у лещатах. Це суспільство, яке зараз є фашистським. Це люди, які перебувають у певному сні розуму.
– Я розумію, чому цей фільм може бути цікавий іноземцям: для них це екзотика. А українці?
– Якщо говорити між нами, то це складне питання. Це запитують мене навіть ті, хто дивиться фільм. тому що фільм дуже боляче.
Мені потрібен був цей фільм, щоб краще зрозуміти російське суспільство. Щоб «архівувати», зберегти для історії те, що вони думають. В майбутньому цей фільм стане об’єктом для вивчення Росії і взагалі фашизму людини і особистості і суспільства. Це історія дегуманізації.
Це також сильна аудіовізуальна робота, ми працювали над нею як велика команда. Кожен, хто був у нашій команді, також вніс своє бачення та досвід. Тому мені здається, що це потужний досвід для кожного, хто бажає через це пройти. Для перегляду потрібна певна концентрація, певна енергія.
Але це фільм, який буде цікавий ще досить довго і який викликає надзвичайно багато питань.
ОСТАННИЙ ВИПУСК РЕАЛІЙ РАДІО ДОНБАС:
Працюємо по обидва боки від лінії поділу. Напишіть нам на Donbas_Radio@rferl.org, Facebook, Telegram або Viber за номером +380951519505. Якщо ви будете писати з окупованих територій, ваше ім’я не розголошуватимуть.
